Село Жукотин, що згадується в записах 1463 p., розташоване за 3 км. від ріки Чорняви, 22 км. від повітового міста Коломиї на північний захід, та 4 км. від залізничної станції Коршів. Полоса старого лісу, завширшки двох км. становить на півдні межу між селами Жукотин, Ліски і Коршів. На захід ця лісиста полоса оточує Жукотин вигинястою лінією аж до половини північної границі з селом Жуковом. Східну границю Жукотина, ліворуч, відкривають горбкуваті поля аж до містечка Обертина, а праворуч - до Великої Кам'янки. Переїхавши ліс з півдня на північ битим шляхом, око милується мальовничим видом. На границі лісу, по лівій стороні, на пагорбку цвинтар у вишнях, черешнях та інших деревах, між ними видніють хрести, вірні сторожі тих, що відійшли у вічність. Скерувавши зір на північ, око милується кольорами „помірків" і „моргів", а за ними море трав - розкішна долина. За нею, на пагорбі, сади, а між ними примістились хати і заглядають вікнами з-під солом'яних стріх з димарями. На горбі, в центрі села стоїть п'ятибанна дерев'яна церква.
Складену назву села „Жуко-тин" або „Жука-тин", цебто „Жукова межа" можна пов'язувати з прізвищем якогось давнього боярина Жука. На північний схід, 4 км. від Жукотина, простягається оселя Жуків, себто маєток боярина Жука, якого тин (пліт) сягав аж до границі Жукотина. Наші міркування про назву Жукотина й Жукова підтверджує назва сусіднього поселення - Обертина (Обер-тин), що згадується в документах 1416 р. під назвою Подмертин (Подмер-тин) -прадавній маєток боярина В. Театуковича. Історія с. Жукотина майже така сама, як Коломиї та Коломийщини, бо ті, що нападали й окупували Коломию, не лишали й Коломийщини. 1589 р. Коломию спалила турецька орда, не минувши й Жукотина та інших поселень, а 1594 р. та ж орда переходить через Городенку, Орертин, Жукотин, Коршів грабує, нищить, палить і жене в ясир. Сильне з'єднання турецької орди Джанік-Ґірея, 1621 р. спалило (тоді містечко) - Коршів, розорило Жукотин, Черемхів, Ліски й інші міста і відійшло з бранцями. В 1875 р. в Коломиї засновано філію товариства „Просвіта", і кілька свідоміших хлопців з Жукотина тримали постійний зв'язок з цим товариством і привозили в село популярні книжечки й букварі та поширювали їх між тими, що ледве могли читати. У 80-их роках XIX ст. в Жукотині була відкрита двоклясова публічна школа, очевидно, з чужими вчителями. Батьки мало дбали про освіту дітей, які вже змалку мусіли помагати в господарстві та навіть працювати на панських ланах. Таке становище дітвори привернуло увагу виїзних працівників товариства „Просвіта", і вони помалу переконали батьків про потребу освіти для дітей. В 1886 р. 20-го вересня в Коломиї відбулося велике селянське віче з участю кількох делегатів з Жукотина. На вічу промовляв Іван Франко, висуваючи вимоги загального виборчого права української мови у школах, поліпшення економічного стану тощо. Делегати переказали в селі свої враження про зустріч з великим українським письменником та зміст його промови.
В 1914 р. у Коломийському міському парку був збудований пам'ятник Тарасові Шевченку із 100-річчям його народження. Про цю особливу народну маніфестацію, в якій брали участь теж делегати з Жукотина, довго в селі оповідали з великим захопленням. До росту свідомості села причинився теж перший з цього села учень коломийської гімназії М.Могильняк. Після матури він виконав свій патріотичний обов'язок у рядах УГА, а по війні скінчив теологію і став священиком на Гуцульщині. В 1921 р., поляки переводили перепис населення. Незважаючи на погрози, селяни Жукотина не хотіли записуватися поляками, на 504 жителі Жукотина 499 записалися українцями. Вслід за переписом населення, поляки проголосили примусовий військовий обов'язок. Молоді люди відмовлялися служити окупантові і переховувались у лісах. В лісі наростав спротив і непокірливість до окупанта. В 1922 р., жукотинці бойкотували вибори до польського сейму, але за це багатьох селян польська влада покарала позбавленням громадських прав.
В 1922-1930 рр., в селі заснували читальню „Просвіти" з бібліотекою, театральний гурток кооперативу „Надія", молочарську станицю, філію „Сільського господаря", жіноче товариство „Союз українок", щадничо-позичкову касу „Райфайзенку" і т. п. Освітньо-кооперативний рух очолили три Івани Мельничуки, Іван Ніньовський, Дмитро Ніньовський, Микола Ніньовський, Степан Івасютин, Іван і Дмитро Мицаки, Іван Кащук і його син Федір, Микола Мишак, Іван Човган та інші. До освітньо-кооперативного будівництва багато причинився о. Володимир Левицький. Сталося так, що до 1923 р. публічну 3-клясову школу в Жукотині вів учитель-українець А. Матковський, який підтримував просвітянсько- кооперативний рух і переконував батьків посилати дітей до гімназії та до ремесла. Після нього директором школи став поляк Адам Косовський з учителями-мазурами, і так почалася полонізація школи. В 1930 р., директором школи став інший ворог українства - Юзеф Бонк. Він домігся усунення української мови з 2-ої, 3-ої і 4-ої кляс. Скеровуючи свої зусилля на знищення кооперативи й читальні „Просвіти", Бонк заснував свої організації „Стжельца", „Польські дом людови" та товариство шляхти загродовей. Село стояло сильним фронтом і польські станиці існували тільки на папері. Як на зло директорові школи, молодий учитель, поляк Юзеф Будз, що володів українською мовою, у своїх клясах, потаємно вчив дітей по- українськи. Між приятелями-українцями він критикував полонізаційну політику поляків, заходив до читальні „Просвіти", дружив з кооператорами, часто помагав бідним дітям. Його мама була українка і село любило його. Вже у 1925 р. з Жукотина починають посилати дітей до міста до школи. Михайло Мицак, по закінченні Високої торговельної школи у Кракові, не одержав державної посади і купив собі приватну крамницю в рідному селі, дружив з кооператорами та щиро спомагав читальню „Просвіти". Петро Мельничук закінчив торговельну школу у Станиславові, але одружився з полькою, відрікся рідної віри і національності й одержав урядову посаду. В часі священичої праці О. В. Левицького, його діти, Богдан та Ірина працювали над розбудовою освітнього життя села. Таку ж працю вела дочка о. Турчмановича, який прийшов на парафію після О. Левицького. В 1935р. парафію Жукотина перебрав молодий священик, селянський син, О. Василь Пугач. В короткому часі він тісно співпрацював з просвітянсько-кооперативними діячами села. В 1938 р. він очолив народну маніфестацію з нагоди 950-річчя хрещення Руси-України. В підготові цього свята заправлялися до громадської праці юнаки села, учні Коломийської гімназії Михайло Ніньовський і Петро Ніньовський. Деякі юнаки направлялися до Коломиї на вивчення якогось ремесла. По трьох роках вони верталися до села як ковалі, теслі, колодії, столярі, кравці тощо.
Багато сільських дівчат міняли своє сільське наймитування на міське. Вони часто калічили свою мову, міняли сільську ношу на міську і верталися в рідне село.
В 1938 р., становлення Карпатської України сколихнуло селом. Селяни нетерпеливо слідкували за подіями цієї частини нашої України, а декілька юнаків помандрували на Карпатську Україну. Упадок Карпатської України гострим лезом різав серце селян Жукотина. В Жукотині, як і в усій країні, німці перемінили московську колгоспну панщину на панщину німецького „ліґеншафту". Німці забирають зерно, худобу, домашнє птаство, молочні продукти та все, що трапилося. 1942 р. був для Жукотина голодним роком, при чому поліційний „Зондердінст" влаштовував облави й вивозив з села молодь до Німеччини на роботи.
Село в теперішній час.
Зараз наше село відбудоване, вулиці розташовані одна за одною і названі в честь видатних українських письменників.
Село Жукотин знаходиться на великому горбі. В центрі села побудована нова сільська рада, в якій знаходяться відділи: сільська бібліотека та медпункт. Біля сільської ради збудований пам'ятник в честь воїнам, які боролися за визволення села, а також України і які з честю, відданістю, патріотизмом полягли від кулі ворожої. Кожного року 9 травня мижителі села Жукотин вшановують їхню пам'ять, приносячи на могилу квіти, вінки а також відправляється церковна панахида. Поряд біля пам'ятника збудована капличка, яка прикрашена квітами і в середині якої знаходиться хрест на якому покладений вишитий рушник, по боках хреста є ангели-охоронці.
Йдучи дорогою, ти побачиш будинок культури, який цього року відремонтували. В ньому проводяться сільські збори, художня самодіяльність, дискотеки, танці. Щонеділі, кожного релігійного свята проводяться богослужіння. Церква прикрашена українськими рушниками, квітами, все в ній позолочене, за рахунок людських пожертвувань. Богослужіння відправляє священик Мізюк Василь Іванович, який більший час присвячує церкві. Він старається навести людей на праведний шлях, але люди цього не розуміють і деякі навіть не вірять в те, що така особа, яка створила цей світ - Бог. Прийшовши до влади на посаду голови сільської ради п. Лесюк Ярослав Петрович здійснив мрію багатьох односельчан - газифікування села. Завдяки його наполегливій праці в нашому селі запалили факел. Лесюк Я. П. - житель села Жукотин, народився 1959 р. в сім'ї селянина-робітника, батьки якого віддавали всю свою силу колгоспу. Батьки виховали шестеро дітей, з яких Ярослав був наймолодший. Вони й гадки не мали що їх син стане чимось корисним для громади.
А нам молодому поколінню потрібно продовжувати те, що вже почато. Прикладати максимум зусиль для розвитку нашого села, а також Батьківщини.
Видатні люди нашого села.
Ніньковський Василь народився в 1920 р. в селі Жукотин в сім'ї селянина. В сім'ї виховувалось шестеро дітей.
Весь свій час прожив у США, там одружився. Доля повелась з ним жорстоко. Він не мав права виїзду за межі США, а тим більше на Україну. Він не забував рідної домівки, батька, матір і своїх братів. Надсилав їм вісточку про себе. Він тужив за рідним краєм. Писав багато віршів про Україну. Понад усе поважав рідну мову.
Василь Ніньковський був дуже освідченою людиною. В похилому віці він занедужав і був прикований до ліжка. Він завжди мріяв повернутися на Батьківщину, але ця мрія так і не здійснилася. Надсилав грошову допомогу церкві, школі. Надсилав премії школярам, які вивчали рідну мову і мали найкращу оцінку з цього предмету, тобто "5". Перед смертю він просив своїх дітей, щоб його поховали там де він народився. Смерть патріота нашої держави знайшла в США, забравши його душу і відправила у потойбічне життя, яке називається вічністю. Насамкінець його мрія здійснилася. Хоча мертвим він отримав дозвіл на повернення до рідного краю. Вічна йому пам'ять. Нехай земля йому буде пухом.
Comments